Ця історія відбулася, коли мені було 26. Усе почалося після Турніру юних математиків 2014 року. Ігор Мітельман (надалі — ІМ) традиційно виступав на цьому турнірі в одній із керівних ролей, а я потрапив туди вперше як член журі. В останній чи передостанній день заходу, під час того, як увесь наш професорсько-студентський колектив журі чекав автобус, ІМ із кимось голосно дискутував і ділився своїми думками щодо формату турніру та математичної освіти загалом. Ці думки мене захопили, а ІМ здався цікавою людиною.
Уже не пам’ятаю, з чиєї ініціативи (але здається, з його) ми стали переписуватися у «Скайпі». ІМ надіслав поштою свою свіжу книжку-брошуру з функціональних рівнянь. Це був подарунок, а заодно я розмістив інформацію про неї на сайті математичного олімпіадного руху, який тоді вів. ІМ натомість займався сайтом Турніру юних математиків і на моє прохання розмістив на ньому рекламу олімпіад з математичної лінгвістики. Діалог продовжувався на математичні, політичні та інші теми… Історія у «Скайпі» не збереглася, але лишилася переписка з електронної пошти; ось її частина:
ІМ:
[…] Це – надто неосяжна тема для переписки. Цікаво було б обговорити,
звісно. Сподіваюсь, така нагода ще буде в нас! Може, завітаєш якось у
гості! Я інколи перебуваю за містом (там у мене є в Затоці маленька
кімнатка на березі лиману, поруч з морем). […]
Я:
Звичайно! Чому ні? Дякую за запрошення. Щоправда, надовго повертаюся в
Україну ще не скоро.
ІМ:
Так, коли приїдеш в Україну вже на “помітну” кількість днів, – буду дуже
радий тебе бачити. Там нічого такого видатного немає. Кімнатка маленька,
кухня. Газ є. Якщо прохолодно – вмикаю опалення. Повітря, 20 метрів від
лиману (відповідно – можна купатись, коли вже тепло), до морського пляжу
15 хвилин. Від Одеси це 60 км, тобто година маршруткою і трішечки більше
електричкою. Магазини та інше – само собою. Цивілізоване місце. Везти с
собою нічого не треба. Ну, плавки можна взяти (якщо вже тепло). Там і
навесні непогано, уже починаючи з кінця березня, квітня. А влітку –
сила-силенна відпочиваючих. Я там буваю не дуже часто. Але інколи – їду.
Коли хочу просто над чимось попрацювати. Друзі навідуються. Хоча
теснувато, але якщо немає вимог щодо суперзручностей, то – чудово.
Я:
Звучить дуже заманливо! Тож трохи пізніше обов’язково напрошуся :-)
Коли мова зайшла вже про організацію поїздки, ІМ написав у «Скайпі» щось на кшталт «Там і ліжко окреме є, і все дуже комфортно». Згадування ліжка мене насторожило, почали з’являтися нечіткі підозри, але я все ще не розглядав серйозно думку про те, що поважний учитель і, можна сказати, друг займався б у такий спосіб зваблюванням.
Автобус у Затоку, як це інколи трапляється з міжміськими рейсами, приїхав із великим запізненням, за північ. ІМ зустрів мене на зупинці, по-дружньому — я тоді це так сприйняв — приобійняв. Після цього провів невелику екскурсію по безлюдному в цей час року дачному селищу, розказував про свого батька. Зрештою ми зайшли у його будиночок, у передпокій кімнати. На столі стояло вино, і перше, що ІМ запропонував, — випити по чарці. Вина мені тоді зовсім не хотілося, і я відмовився. Навіть після цієї доволі дивної пропозиції я все ще відкидав думки про нечесність намірів ІМ. Але будь-які сумніви зникли, коли на видноті опинилося анонсоване окреме ліжко: кожен його сантиметр був зайнятий якою-небудь книжкою, посудом та іншими дрібними і не дуже речами. Кімната справді була тісною, і розкладати ці завали місця бракувало. Основне ліжко натомість було належним чином розстелене. Після «дружнього» діалогу ІМ сказав знімати штани і лягати до стінки.
Може здатися, що в цей момент потрібно було б відповісти різкою відмовою і їхати звідти подалі. Але ситуація була складнішою: це темна ніч; ні людей, ні машин (ні, звичайно, рейсових автобусів) поряд не було. Найгірше, однак, те, що поруч стояв кремезний чоловік, і тепер зовсім незрозуміло було, на які суттєво гірші речі він може виявитися готовий. Тож я вирішив не йти на конфронтацію і виграти час до ранку, прикинувшись слухняним. Я зняв джинси і заліз у ліжко.
На щастя, далі дії ІМ були лише помірно агресивними. ІМ швидко заснув (або зробив вигляд, що заснув) і, уві сні притиснувши мене рукою, обійняв. Крім того, він щось увесь час бурмотів, і, виходячи зі змісту цих напіврозбірливих промов, у певний момент я навіть почав думати, що це людина з глибокою психологічною травмою, і в такий спосіб вона просто шукає звичайного людського контакту. Так чи інакше, у мене не було бажання мати з цим жодної справи. Усю ніч я не дозволяв собі заснути і будував плани втечі від того, що здавалося мені дуже потужною і впливовою силою. З першими променями сонця я ледве спромігся зняти з себе руку ІМ, встав із ліжка і почав вдягати штани. Це розбудило ІМ. Він спитав, що я роблю. Дізнавшись, що вдягаюся і збираюсь їхати, здійнявся з ліжка, міцно схопив мене і близько 10 хвилин фізично не відпускав, переконуючи, що нічого «такого» він не мав на увазі і що в нас ще чудовий і цікавий день попереду. І настільки він був переконливий — фізично і психологічно, — що я практично повірив!
Врятували мене від можливих подальших подій не раціональний хід думок і вивірений план, а емоції й випадковість. На момент, коли наша з ІМ «дискусія» добігала кінця, я відчував достатньо сильний голод, і попросив його щось приготувати або піти у який-небудь заклад. На це він відповів, що хотів би поспати ще годину, але пообіцяв, що потім ми що-небудь обов’язково придумаємо. Після вмовлянь він відпустив мене надвір подихати свіжим повітрям, взявши обіцянку, що я нікуди звідти не подінуся…
Я блукав по піску біля лиману десь із чверть години. Дещо затьмарений здоровий глузд казав мені, що треба залишатися із цією поважною людиною ще на день, але страх і гидота в глибині душі врешті-решт перемогли: я вирішив тікати.
Утеча виявилася не менш емоційно насиченою, ніж попередня ніч. Я вийшов на дорогу. Спершу довелося вичекати, коли зведуть розведений саме тоді міст, весь час переживаючи, що ІМ у будь-який момент може прокинутися й «зловити» мене. Маршрутки, що прямували в Одесу, біля цього місця не зупинялися, тому спершу я мусив поїхати у протилежний від Одеси бік, щоб там сісти вже не на маршрутку, а на поїзд: інакше, мені здавалося, ІМ міг би мене перехопити. Я був настільки переляканий, що навіть заговорив із касиром по-російськи — щоб ніяк не виділятися у цьому переважно російськомовному регіоні.
Поки я був у дорозі, ІМ встиг надіслати одне чи два SMS, спрямованих повернути мене в Затоку, після чого я вимкнув телефон у страху після цих безневинних повідомлень отримати справжні погрози. Відійшов я від цього стресу лише тоді, коли виїжджав з Одеси. Важко уявити, як почувалася б за подібних обставин на 10 років молодша людина…
P. S. Мене, звичайно, непокоїло, що ІМ працює на керівній посаді у школі. Довгий час здавалося, що така поведінка була скоріше для нього винятком, і він свої дії розумним чином обмежував принаймні на те коло осіб, щодо яких їх не можна вважати злочином. Але я помилявся.